Жіночий рух на Запоріжжі: благодійницька діяльність та радянська емансипація (Історичний контекст)

Історія жіночого руху на Запоріжжі – це приклад того, як, долаючи перешкоди, жінки змогли змінити своє світосприйняття і вплинути на суспільство в цілому. Як це відбувалося і чим сучасне покоління завдячує попереднім, SODA дізналася у запорізької історикині Ірини Савченко

Щороку 8 березня у світі відзначають Міжнародний день боротьби жінок за свої права. В кожній країні боротьба жінок за свої права має свою історію. Історія цього руху в Україні – це шлях від благодійних ініціатив до здобуття політичних, соціальних прав та впливу на розвиток держави.  

Як же розвивався рух на Запоріжжі і що стало його початком, ми вирішили дізнатись у історикині, доцентки факультету історії та міжнародних відносин ЗНУ, членкині Української асоціації дослідників жіночої історії Ірини Савченко.

Жіночий рух в Запоріжжі: благодійницька діяльність

Запорізький регіон не мав у своєму історичному бекграунді потужного розвитку фемінізму, яким вирізнялися, наприклад, Полтавщина чи Харківщина. Як розповідає Ірина, тут не було сильних традицій організованого жіночого руху, спрямованого на боротьбу за політичні права чи емансипацію. Однак це не означає, що жіночий рух був повністю відсутній. 

Наприкінці 19-го та на початку 20-го століття в регіоні розвивалося жіноче благодійництво, яке зосереджувалося на соціальній допомозі – підтримці сиріт, хворих та малозабезпечених. 

Серед найактивніших жінок була Віра Канкріна, яка належала до соціальної еліти Запорізького краю. 

– Вона була авторкою цікавого проєкту зі створення притулку для дівчат сиріт в кінці 19-го століття. Дівчата, які перебували в цьому притулку не просто отримували прихисток, але й отримували можливості для майбутньої професії. Найбільш успішні з них навчалися в Олександрівській жіночій гімназії, – розповідає Ірина.

Радянська емансипація та перешкоди на Запоріжжі

У 1920-ті роки радянська влада вирішує розгорнути політику емансипації жінок в Україні, яка включала в себе рівність між чоловіками та жінками в законодавчій сфері, проблеми шлюбу, залученість жінок до праці, освіти та трудової зайнятості.

Однак в Запоріжжі така політика стикнулася з перешкодами:

– В сільській місцевості була усталеність патріархатного гендерного ладу. Чоловіки та навіть самі жінки не дуже розуміли, чому потрібно змінювати існуючий гендерний режим. Також було негативне ставлення серед селян до нової влади, яка була посилена в умовах часів післявоєнного комунізму. У 1921 році самі місцеві більшовики в документах відверто визнавали Олександрівську (Запорізьку) губернію як «одну з таких бандитських, якщо не саму бандитську», – розповідає Ірина Савченко.

Також ускладнювало емансипацію і національно-релігійне розмаїття регіону. Наприклад, для менонітів всі ці практики були абсолютно чужими. Тому вони по релігійним переконанням відмовлялися брати участь в делегатських зібраннях.

Також на Запоріжжі були міцні патріархальні традиції, слабкою зайнятість  на виробництві, жінки залишалися переважно хатніми господарками або виконували другорядні роботи. 

– За даними Запорізького жіночого відділу 1923 року у самому Запоріжжі нараховувалися лише 400 жінок, які працювали на виробництві. Водночас тільки на машинобудівних підприємствах об’єднання «Комунар» нараховувалось понад дві тисячі робітників (з яких лише 73 жінки), – зазначає історикиня. 

Частина жінок просто не розуміли, навіщо їм потрібна емансипація. Для багатьох із них ведення господарства, виховання дітей та залежність від чоловіка як головного годувальника, були звичними.

Ускладнювало політику емансипації також і відсутність закладів вищої освіти. Це не лише знижувало рівень інтелігенції, а й обмежувало можливості жінок здобути професії, що дозволили б їм впливати на суспільне життя. 

Візит Коллонтай і Поліна Жемчужина

Головною подією, що прискорила емансипаційні практики більшовиків в регіоні був візит до Олександрівська у 1919 році Олександри Коллонтай, однієї з лідерок радянської емансипації.

– Вона була вмілою пропагандисткою. Своїми промовами вона підштовхнула деяких жінок до формування жіночого активу, який потім влився в Запорізький жіночий відділ, – розповідає Ірина.

Натхнені її промовою жінки з міста організували актив, який почав займатися розв’язанням питань, пов’язаних із «розкріпаченням жінки». Цей актив згодом склав Запорізький окружний жінвідділ, який активно впроваджував ідеї емансипації та залучення жінок до суспільного і трудового життя.

Після виступу Коллонтай в Олександрівську було створено дві жіночі організації: жіночу комісію з агітації та групу з суспільно значущих робіт. Групу очолила Перл Карповська, уродженка міста Пологи, більш відома як Поліна Жемчужина. Активна та амбітна, вона вдало скористалася можливостями радянської номенклатурної кар’єри, і згодом навіть очолила народний комісаріат рибної промисловості СРСР.

Щоправда, вдала кар’єра та шлюб із В’ячеславом Молотовим не захистили її від репресій, і в 1949 році вона була заарештована, але згодом реабілітована в 1953 році.

Активна фаза емансипації і жінвідділи

Зрештою втілення емансипаційної політики на Запоріжжі розпочалося з 1921 року. В Запорізькому краї існувало три ключові актори емансипаційної політики: Запорізький, Мелітопольський та Бердянський окружні  жінвідділи. Головними завданнями відділів були: «ідеологічне перевиховання жінок», збільшення їх ролі на виробництві, залучення до більшовицької партії тощо. 

Однак, як ми вже писали, частина жінок взагалі не розуміла, навіщо їм емансипація. Їх влаштовувала усталена ролі жінки-домогосподині.

– Долучатися до управління, до якого вони не звикли, здавалося їм непотрібним і навіть чужим. Як свідчать джерела, жінки доволі часто не хотіли відвідувати лекції, організовані жінорганізаторками. Інколи їх «заманювали»  до  лекцій,   пропонуючи  теми  практичного,  сільськогосподарського  спрямування. Як зазначали самі жінки, це було справді потрібною справою, тоді як управління вони вважали виключно чоловічою справою, – розповідає історикиня. 

В той же час в комуністичному апараті більшість складали чоловіки, які не поспішали підтримувати жіночі ініціативи. Особливо це стосувалося районного рівня. 

Партія, виробництво і супутні питання

Важливим напрямом радянської емансипації, окрім залучення жінок до партії, було збільшення кількості робітниць на чоловічих посадах у виробництві. Тому намагалися підвищити кваліфікацію жінок, лобіювали працевлаштування та квотування жінок жінвідділом.

– Запорізький жінвідділ особисто турбувався про переведення жінок зі стану різноробок до кваліфікованих робітниць, – розповідає Ірина Савченко.

Однак, попри використання різних інструментів і значні зусилля, частка жінок на промислових підприємствах залишалася невисокою. Це було зумовлено усталеною маскулінністю цієї сфери зайнятості. В результаті за статистичними даними на семи великих підприємствах Запоріжжя у 1928 році працювало тільки 8,15% жінок. У 1929 році ця цифра збільшилася на всього 0,55%. Зарплата ж у жінок була нижчою, ніж у чоловіків. 

Важливою умовою «звільнення» жінок від «хатньо-побутового рабства» та залучення їх  до виробництва було створення інфраструктури закладів по догляду за дітьми, охорони здоров’я та громадського побуту.

Завдяки зусиллям Запорізького жінвідділу у 1927 році в м.Запоріжжі вже існували дві жіночі консультації, один будинок дитини, двоє ясел, дві їдальні для школярів та дитячий санаторій. А в окрузі діяли десять консультацій, два пологових будинки, один дитячий майданчик, чотирнадцять дитячих літніх ясел.

Проте цього було недостатньо, оскільки з часом попит на такі заклади зростав. 

– З другої половини 1920-х років жінки починають ініціювати створення закладів. Наприклад, У 1926-1927 рр. в Оріхівському районі жінки-делегатки зібрали 600 рублів на облаштування пологового будинку, а в Софіївському районі та Пологах делегатки організували влаштування та забезпечення двох дитячих ясел на три місяці.

Зворотня сторона радянської емансипації

У прагненні залучити жінок до партії радянська влада трошки промахнулася. Виявилося, що жінки не будуть сидіти мовчки. 

Жінки, отримавши можливість проявити себе в публічному просторі, почали відстоювати свої справжні інтереси, а не лише виконувати ролі, визначені владою. Наприклад, під час виборів до делегатських зібрань в кінці 1920-х років вони ставили організаторам незручні питання про хлібозаготівлі. А на окружному з’їзді робітниць і селянок у 1926 році відкрито говорили про недоліки в роботі радянських і партійних працівників.

З розвитком тоталітаризму наприкінці 1920-х років ліберальні напрями державної політики, зокрема радянська емансипація, поступово згорталися. Форсована індустріалізація та примусова колективізація вимагали від українських жінок підневільної праці, а не досягнення гендерної рівності.

– Голодомор 1932–1933 років виявив суб’єктність жінок через численні практики спротиву, але водночас одним з його наслідків стало прийняття нав’язаних радянською владою гендерних ролей, – підсумовує історикиня.

Підсумки

Хоч Запорізький регіон не мав у своїй історії потужного розвитку фемінізму, однак жіночий рух проявив себе достатньо виразно. Ще до хвилі радянської емансипації на Запоріжжі активно розвивалося жіноче благодійництво, яке зосереджувалося на соціальній допомозі. 

Радянська емансипаційна політика мала «амбітні» цілі – залучити більше жінок до партії та виробництва, але не врахувала, що, окрім цього, може виявитися, що жінки будуть відстоювати свої позиції, не суголосні їй.

Жінки спробували себе в нових ролях, проте це викликало неоднозначну реакцію в суспільстві. З одного боку, жінки, які брали участь у політичному, економічному чи культурному житті, ставали прикладом змін. З іншого боку, частина суспільства, прив’язана до традиційних патріархальних уявлень, скептично ставилася до цих змін.

Однак, все ж таки, ця можливість сприяла у подальшому розвитку, хоч і регульованою  державою, жіночої емансипації та отриманням жінками нових соціальних ролей.

За роботою Ірини Савченко можна слідкувати на сторінці Facebook.