«Я не зможу прожити життя без театру» – як запорізькі театри «Свія» та «Мотлох» здійснюють мрії

Життя на два театри: дитячий «Свія» і аматорський «Мотлох». Акторка Вікторія Ємельянова розповідає, як театр допоміг їй адаптуватися і знайти себе після виїзду з окупації. Про страхи, неприйняття родини, забитий графік, вигорання і чому під час репетиції сценою гуляє пес

У час війни дітям і підліткам у прифронтовому місті необхідно триматися разом і розвиватися. А акторська майстерність – важка робота, схильність до неї потрібно бачити і розкривати. Наставники театру чудово справляються зі своєю роллю. Такою підтримкою театр «Свія» став і для Вікторії Ємельянової, коли у 2022 році вона виїхала з окупованої території.

Свою діяльність театр «Свія» розпочав ще у 2003 році і до сих пір дає можливість запорізьким дітям розвивати театральні навички. Керівниця Світлана Ємець, яку актори називають просто Сансана, і режисери підтримують учнів у вступі як у акторські ВНЗ, так і на інші спеціальності. Також в Запоріжжі діє і аматорський театр «Мотлох», організований вихідцями зі «Свії».

Перший крок в бік акторства 

– Після виїзду з окупації я зрозуміла, що треба щось робити. І просто через те, що було літо, було багато часу до того, як почнеться навчання, я подумала, що треба згадати те, що мені давно було цікаво. Я вирішила спробувати театр, але була проблема в тому, що не було дуже багато театрів, куди можна піти навчатися. Із таких був тільки «Свія», – розповідає Вікторія

В цей театр беруть людей незалежно від віку. Дівчині на момент вступу туди було 16. Цього року їй виповниться 20, проте вона досі грає, як і її однолітки. Разом з нею на сцені стоять старшокласники і студенти різних навчальних закладів Запоріжжя і не тільки. Проте всіх їх об’єднує «Свія» – місце, куди вони прийшли розкривати себе і займатися акторством.

– Я дуже боялася спочатку, тому що я до цього була не дуже відкрита людина, а тут все почало змінюватись. Я пам’ятаю, коли прийшла, перше, що у нас було, це імпровізація. Коли вас садять на п’ять стільчиків і кажуть якусь історію. Ви не обговорюєте її між собою, ви сидите мовчки, у вас є хвилина, щоб її обдумати. І потім, хто перший встає, той і починає грати. Інші мають підключитись до цієї людини. І я була тоді собакою, по-моєму. І якось я так влилася, всі почали хлопать, думаю, ну клас, все окей, не так погано, як здавалося. Звісно, перший місяць була дуже закрита, та у мене була думка, що або зараз, або ніколи.

Вікторія грає в театрі вже понад 3 роки. Це великий проміжок часу, за який дівчина брала участь у багатьох виставах. Тепер вона майстерно володіє голосом і емоціями. 

Дивитися на неї в театрі – це бачити справжнє мистецтво. Вона вливається в свою роль так, що ти віриш, що це не молода дівчина, а нещасна жінка похилого віку. Коли вона читає монолог і дивиться в бік глядача, її голос відбивається від стін переконливим відлунням. За цією майстерністю стоїть сила-силенна роботи.

– На моєму досвіді, було тільки два режисери. Це Сансана, яка у нас у «Свії» основна, і в «Мотлосі» Макс. Так як Макс із наших, ми спілкуємося інакше, ми думаємо всі разом. Він себе позиціонує як режисер, тому що він, в принципі, тягне на собі «Мотлох».

Сансана не з тих людей, які будуть казати шаблонно, що треба робити, як це стається в багатьох університетах, коли ти приходиш на перший курс і тебе намагаються перевчити, твою особистість стерти і якось створити нову. Тут навпаки просто будуть приймати твої плюси і покращувати, ставити тебе в такі ролі, які будуть висвітлювати тебе з найліпшої сторони. Вона не обмежує.

Скільки часу займає театр

Репетиції відбуваються у звичайний робочий час два рази на тиждень. Коли театр ставить вистави, то репетиції назначаються додаткові.

– Тому поєднувати з навчанням або з роботою можливо тільки в той час, коли вистава в процесі постановки. Просто ти біжиш з однієї репетиції, там кудись на практику, з практики іще кудись. В минулому році було так, що ми працювали паралельно і в «Свії», і в «Мотлосі». Це була одна репетиція, після неї інша, потім ще щось треба зробити з реквізитом. В принципі, це просто темп життя, до якого я звикла, і для мене це не напруження. 

Як виник «Мотлох»

Вікторія розповіда, що один із хлопців зі «Свії» запропонував створити свій власний театр. Це було творче об’єднання на той момент. 

– Він хотів бути режисером. Йому та його дівчині, тепер вже дружині, треба була команда, з якою будуть ставити щось своє, абсолютно неординарне, зі своїм баченням, самі створювати сценарії. І чомусь обрали мене.

Театр «Мотлох» виник у вересні 2022 року й функціонує досі. Вікторія зі своєю командою за цей час поставили декілька вистав, показували їх на публіці і продовжують створювати нове і креативне. 

– «Мотлох» знаходиться в Домі актора. Це колишній будинок культури «Титан».
Нам виділили приміщення. Загалом, Дім актора – це така організація, яка надає акторам, які не мають власного приміщення, якусь кімнатку, де ми можемо проводити свої репетиції, зберігати реквізит. І відповідно там є сцена, тому ми можемо там і грати. Титан нам надав таку можливість безкоштовно, причому за що ми дуже вдячні.

Це невелика команда вихідців зі «Свії», тому театр можна назвати аматорським. Проте це не впливає на якість вистав, а навпаки робить їх більш живими і атмосферними. «Мотлох» – це про ентузіазм молодих акторів. Акторів нового покоління. Які прагнуть розвиватися, робити більше і краще. Вони показують історії у зовсім нових інтерпретаціях і це подобається глядачам. 

– Просто «Свія» – це театр для дітей. Туди приходять батьки дивитися на своїх дітей. Тому масово він не набирає людей з вулиці. Щоб якась людина з вулиці прийшла, такого, я думаю, дуже-дуже мало. В «Мотлосі» ми пускаємо рекламу, самостійно робимо якісь ролики для того, аби просувати. У нас театр більше розрахований на людей від 18 років. Якщо це вистава про військового, яка у нас є, тоді приходить більшість людей старших. Якщо це вистава «Мотлох», то туди приходять підлітки.

Де можна побачити вистави

– У нас є фестивалі. Зазвичай фестивалі більше бере на себе «Свія». Тобто Сансана шукає тематичні фестивалі. Зазвичай вони не є суто театральними, в цьому є величезна проблема, тому що там є і танці, і спів, і все, що завгодно, і театр. Дуже багато через це вистав просто пропускають.

Загалом фестивалі це просто аби показати, пограти, зрозуміти, знайти більше знайомств, ніж щоб отримати якусь нагороду. Ми їздимо зазвичай у Київ, і на захід України. І дуже рідко ми виїжджаємо десь біля Запоріжжя, просто тому що більше фестивалів проводять саме на заході України в безпековому плані.

Вистави «Мотлоху» можна побачити у ПК «Титан» у Запоріжжі, а також команда акторів іноді їздить різними містами України. До прикладу, у квітні цього року вони показували «Поет із позивним Далі» на сцені Театру Між Трьох Колон у Києві.

Чотирилапий актор

Вікторія розповідає, що невід’ємною частиною репетицій є Бограч. Це собака режисера «Мотлоху» Макса і його дружини Віки. 

– Дуже було мемно, коли ми їздили в Мухачево і ми заходили з Бограчем їсти бограч. І там спеціально було місце для пса. Він і в «Мотлосі», і постійно їздить з нами на фестивалі. Ми навіть колись шуткували, що треба поставити виставу, де буде грати тільки Бограч, і люди будуть дивитись на те, як буде бігати пес.

Режисерка реагує на собаку добре, бо Сансана Максу як друга мама. Він дуже хотів пса і Сансана йому порадила. 

– Наскільки пам’ятаю, вони взагалі разом їздили дивитись і обирати пса, тому він по факту виріс в театрі. В неї у самої дві собаки зараз, які теж інколи приїжджають на репетиції. Вона не проти Бограча, навпаки, за. Єдине буває, коли він заряжає на репетиціях, то ми його або закриваємо в хореографії, або просто садимо на повідочок, і він сидить, дивиться, але вже мовчки.

Вигорання та реакція батьків

– Півроку перших я дуже сильно вигоріла через те, що були постійні репетиції, я тільки приходжу в театр, ходжу стандартно два рази на тиждень, і плюс до того, є ще «Мотлох», де ми зустрічаємося по три-чотири рази на тиждень. І коли репетиція з репетицією, і тоді ти готуєшся ще до НМТ, тоді у тебе ще є якісь уроки, ти щось робиш, то просто дуже було важко, ти емоційно вигораєш. 

Вікторія каже, що Сансана – це приклад людини, яка ніколи не має відпочинку. Вона працює по 4-5 репетицій на день і вихідних для неї не існує. 

– Я не знаю, як людина може фізично впоратися із цим всім. Єдиний у неї час на відпочинок – це літо, два місяці, бо червень ми зазвичай ще працюємо, а два наступні – ні.

Зараз дівчина вже звикла працювати в такому темпі. Вона віднайшла своє на сцені театру. Тепер їй важко уявити життя без шаленого темпу, без репетицій і взаємодії з публікою. 

Не всім доводиться проходити через неприйняття суспільством чи близькими людьми. Батьки спочатку не сприймали таке заняття доньки, але зараз вже ходять на вистави. 

– Батьки ходять на вистави, вони дивляться, можуть сказати вау, класно.
Але перші два роки це було трошечки складно, мати не сприймала. При тому, що вона ходила на вистави, їй наче подобалось, але все одно були якісь такі вислови, що театр – це трошечки не те, що з цим нікуди в майбутньому не підеш.

Як театр змінює людину та перші враження

Коли людина починає щось з нуля, нею може оволодіти страх. Ми завжди маємо певні очікування про те, що буде відбуватися, як люди сприймуть нас і як нове середовище впливатиме на нас. Вікторія каже, що театр відкрив її як для театру, так і для людей. 

– Театр дуже відкриває людину, тобто ти втрачаєш якісь затиски, тому що ти працюєш на публіку. У мене, до речі, не було проблем з соромом, тому що в мене було в голові бешенство, і я розуміла, що треба зараз щось робити. Це все було зроблено на такій енергії. Ти починаєш креативити, ти не боїшся на людях спілкуватися, виходити в люди. У звичайному житті, якби мені сказали, там, побігай, покричи по в вулиці, я б радше так не зробила. А коли кажуть, що це треба зробити як актриса, то взагалі не проблема. 

Дівчина розказує, що на початку були думки, що театр – це занадто для неї, але вирішила спробувати. 

– Я приходжу сюди вперше, я вперше в житті на сцені, у мене немає ні хорошої поставленої дикції, ні вимови, ні розуміння хореографії. Я подивилася по фоткам в інтернеті, там такі були класні вистави. Думаю, ну це мабуть щось дуже круте, не факт, що мене візьмуть, але варто хоча б спробувати. Я спробувала, зрозуміла, що насправді там дуже багато таких самих, як і я. З усіма можна шуткувати, з усіма можна ділитися тим, що ти відчуваєш. 

Театр і життя

Нестача ресурсів на життя інколи змушує нас покидати те, що ми любимо, на певний час. Та головна задача в такі періоди – не втратити себе і повернутися до свого призначення пізніше. Або ж навчитися поєднувати його з основною діяльністю. Зараз Вікторія не планує далі вступати в виш на спеціальність, повʼязану з цією справою, однак закидати театр зовсім не збирається.

– Скоріше за все це будуть якісь громадські угруповання або такі приватні театри, де на це не буде впливати результат твоїх страждань на НМТ, а ти можеш просто прийти на творчий конкурс, там скажуть, що нам подобається і все.

Вікторія каже, що театр став для неї другим домом, однак вона відчуває, що це один з етапів її розвитку.  

– Цей театр, по факту, став для мене другим домом, тому що я проводила там більшість свого часу. Я розумію, що далі я просто розвиваюся, що це етап, який пройшов. «Свія» вижала з мене все, що вона могла вижати, і в майбутньому мені треба рухатись далі, бо якщо залишатись на одному місці, то ніякого розвитку не буде.

«Свія» – це театр, в якому тобі допоможуть розвинути найкращі сторони, не будуть утискати і завжди підтримають. Якщо не Світлана Олександрівна чи інші режисери, то твоя команда точно. Це місце, де збираються творчі особистості, які допоможуть тобі розкритися як в акторстві, так і в житті. Це місце, де кожного дня народжуються нові ідеї і здібності. Це місце, куди ти можеш податися, якщо хочеш відчути себе актором. Та воно не триматиме тебе вічно. Коли захочеш піти – тебе відпустять і побажають удачі в майбутньому розвитку в твоїй кар’єрі. Навіть якщо кар’єра не буде акторською. 

Історія Вікторії про важкий, але цікавий і яскравий шлях. Про сходинки, які ведуть тебе до мети. І ні, це не остання її сходинка. Це лише одна з перших. І Віка готова переступити на наступну. Знову буде важко, знову життя заграє новими фарбами. Вони не завжди бувають яскравими, але вибір завжди залишається за людиною. 

Це була прекрасна, наповнена історіями і почуттями, історія. Після неї будуть інші, можливо ще цікавіші, веселіші, майстерніші. Проте кожна сходинка відкладається у нашій пам’яті. А ця сходинка Вікторії Ємельянової буде закарбована ще й у вашій.

Авторка матеріалу – Яна ВЕРХОДУБ