Недоторкана тиша: прогулянка Петро-Михайлівським лісом
Не Хортицею єдиною
Щойно з’являється думка про природу, в голові крутяться знайомі місця: Хортиця, Дніпро, Сосенки. Але якщо вам хочеться тиші, новизни і простору без людей – ця локація для вас. Петро-Михайлівський ліс – це майже повністю безлюдна зелена територія. Ідеальна для інтровертів, митців, мандрівників і тих, хто шукає натхнення.
Де мовчать стежки
Наїжджена вантажівками дорога розрізає ліс навпіл – це одна єдина протоптана стежка. З кожним кроком ліс навколо збільшується, наступає.
Дерева, птахи, затінок, мох. Спочатку може здатися, що це такий самий ліс, як і всі інші. Однак рідко коли вдається знайти місцину, тим паче весною, де не зустріти людей. Ліс, де немає сміття після компаній, де немає прим’ятої трави від авто та ковдр, де немає попелу від багаття. Тут усе застигло, бо людська нога давно не торкалася цієї землі.
І чим далі, тим більше відчувається естетика дикої природи. Тут зупиняється час. Тут навушники не дістаються. Ідеальне місце для внутрішнього діалогу.
Старі скрипучі дерева та олені
Пройшовши 3 кілометри вглиб, ви відчуєте прохолоду. Знайте, ви вже поруч. Біля самої магічної локації лісу. Недалеко від дороги з’явиться рівчак. Він тягнеться довгим розломом вздовж лісу. Саме тут в рівчаку стоїть вода. Вона створює прохолоду та напуває тварин. Наприклад, оленів. Так, йдучи стежкою, не лякайтеся, якщо раптом захрустять гілки та щось стрімко дремене. Тут живуть щонайменше 4 олені, бо ми бачили двох малих.
Незвиклі до гостей тварини починають тікати ще за кілометр. Саме тому ми не встигли сфотографувати для вас двох молодих, гордих оленят. Вони тікали так, наче ми перші відвідувачі лісу. Хоча по спиляним деревам, знаємо, люди тут бувають.
Окрім рівчака, ви помітите, що ліс став густішим, майже непрохідним. Мабуть, у вітряні дні, посохлі гілки обламувалися та падали на землю. Та ще й ці кущі зухвало повтикалися між деревами і загороджують доступ до іншої частини лісу.
Височезні дерева, по метрів 8-10, створюють тінь, що дає комфортну температуру. Такий собі природний кондиціонер, що в спеку завжди виставлений на +20.
Найстаріші дерева лісу хитаються і створюють скрипучий звук. Спершу навіть здригаєшся – настільки звук непритаманний лісу. Він нагадує старий скрипучий бабусин шифоньер. Ідеш собі, ідеш і думаєш: Звідки в лісі шифоньер? А то напівпосохлі дерева повільно гойдаються, мов заколисують дитя.
Там, де живе мавка
Обережно спустившись вниз по листяній подушці, завмираєш, озираєшся. Відчуття таке, ніби перетнув портал. Простір настільки густий і безлюдний, що здається: тут ніхто й ніколи не ходив. Абсолютно неторкнуте природне царство. Наче ти на цій землі сам-самісінький. І тільки олені, зайці та жаби.
Кожне дерево до тебе говорить, рипить. Навіть жаби сваряться: змусив їх з переляку стрибати у воду! А солов’ї, виявляється, ще ті пліткарі. Посидить на гілці, розщебече товаришам, що наслухався на стріхах будинків. Летить далі добрехувать інше. А потім перемовляються так гучно, хто знає більше, що у вухах дзвенить.
Того дня для нас було це дивиною, бо ніякої водойми на карті ми не бачили. Хто знав, що ми випадково натрапимо на лігво мавки. Вона звісно просто так не покажеться, хіба, що на Івана Купала.
А вода яка. Ні, не вода. Зілля! Казкова галявина як з «Лісової пісні» Лесі Українки. Наче мавка бігла з глеком, перечепилася через гілку і все зілля розлилося в струмок. І потік собі доріжечкою яскраво зелений чарівний еліксир.
Де серце сповільнюється
Мандрівка добігає кінця. Після кількох годин тиші – повертаємося туди, звідки починали. Але цей шлях назад вже інший. Прогулянка лісом — це не просто подорож серед дерев. Це можливість поставити на паузу щоденну метушню, зняти емоційне напруження і дати думкам спокійно влягтися.
Ти вже не поспішаєш, не перевіряєш телефон, не ведеш внутрішній діалог із тривогами. Замість цього — слухаєш себе. І раптом, сам того не помічаючи, знаходиш відповіді, які давно носив усередині. Повертаєшся тою самою дорогою, але вже спокійнішим, ціліснішим, з легким серцем.
Ми звикли думати, що за справжньою красою треба їхати в Карпати. Але варто уважніше придивитися до свого краю і він відкриється з неочікуваного боку. Такий, як Петро-Михайлівський ліс – місце, де природа ще пам’ятає, якою була до нас.
-
-
-
Щоб прогулянка залишила тільки приємні враження, пам’ятайте:
– Беріть із собою воду. Нам довелося повернутися саме через спрагу;
– Головний убір обов’язковий, не всюди є тінь;
– Одягніть взуття з твердою підошвою. Ображений на життя глід розкидує навколо себе голки;
– Не заїжджайте далеко в ліс автівкою, краще пройдіть пішки. Дорога місцями зі схилами. До того ж гілки можуть пошкрябати авто. У нас на згадку пару подряпин є;
– Не забувайте про кліщів. Вони як неприємний бонус до цієї краси. Повернувшись додому огляньте себе – зайві пасажири вам не потрібні.
Приємного відпочинку!