Меморіальні спалахи. Усвідомлювати через фарбу
Запоріжжя – місто, де індустріальні пейзажі поєднуються з вуличними артоб’єктами. Серед сірих фасадів будівель з’являються роботи, що змушують зупинитися і замислитися. Ці твори – результат співпраці двох художників: Hello і Sleepy Sun
Усе починається не з фарби. Усе починається з думки. Вона довго тліє – іноді місяцями, як вогник під попелом. Десь у ліжку, на кухні, у кав’ярні з чашкою холодної кави чи на роботі, під паперовими клаптиками.
Робочого місця, як такого, у митців немає. Є локації. Локацій кілька – тимчасових, плаваючих, диких. Вдома – паперовий хаос, у майстернях – запах клею, деревини, пилу. Там вирізаються трафарети з будь-чого, що витримує обробку фарбою. Столи, завалені ескізами, ноутбуками, ножицями, а десь поміж ними лежить сам Hello. Каже, спершу папір, потім він. Так і валяється, напівживий від концентрації фарби та ідей.
Сам процес творення артоб’єкту має кілька фаз. Спершу – цифровий колаж. На планшеті – годинами, з перервами на сигарету, де замість логотипів потерті плями нікотину й фарби. Разом зі співавторкою творять, думають, змінюють. Вони ніби в резонансі. Якщо хтось починає шукати обхідне рішення, то інший відразу знаходить вихід.
І ось момент, коли ескіз готовий. Наступний крок – це вирізання. Трафарети, деталі, обводки. Це монотонна, майже медитативна праця, під тріск ножа по картоні, під скрегіт лінійки по краях фанери.
Але справжній кайф – це виїзд. Локація, балони, респіратори, стіни. Місто. Ранок, 4:00. Найкращий час для вуличного мистецтва був до війни. До комендантської години. До того, як усе, що мало бути тишею, стало небезпекою. Тепер малюють удень, на морозі, під поглядами перехожих. Дехто підходить, питає. Дехто мовчки знімає. Але головний глядач – простір. Місто, яке дихає фарбою.
Montana Black. Саме її вибирають Sleepy Sun та Hello. Запах цієї фарби – не булочка з ваніллю, але щось схоже. Хімічна ваніль, густа, солодка. Вона в’їдається в пальці, в одяг, у шари куртки, в душу.
І тоді останні мазки, останній шурхіт балона. Вуличний витвір оживає.
Ведмедик – це меморіальний символ
– Ось наш малюнок. І поруч немає частини будинку.
Ідея народилася восени. Осінь 2022-го принесла не лише холод, а вона принесла руїни. Центр міста, будинки, тріщини в бетоні й в людях. У тій тріщині й проріс Ведмедик – не милий, не іграшковий, а впертий, сумний, вуличний. Меморіальний. Пам’ять не про конкретний дім – пам’ять про біль. Про втрати. Про російський терор.
– Місце ми не обирали. Кацапня обрала за нас, – каже Hello.
Створення. 2 квітня 2023 року, неділя, день. Мороз тримався ще з ночі. Пішов звичайний хлопець у плямистій куртці, розгорнув трафарет, поклав на стіну. Поруч ішли перехожі, неподалік – поліція. Але ніхто не зупинив. Просто зробив, як треба. Без зайвого пафосу. Як на складі: розвантажив балон, задув фарбу, прибрав усе. «До свідання».
– Було й таке, що могли написати нам мов «обосрали стену», а можна матюкатися?
– Так.
– Я просто на такі штуки дивлюсь і думаю ви *обнуті чи шо? Ряд коментарів «зіпсували пам’ятку архітектури». В сенсі? Йоп за вашу ногу, цей арт присвячений загиблим від російського терору. Це Росія зіпсувала пам’ятку архітектури.
Стінопис з’являється не як образ, а як тінь. Фігура дитини – стерта, напівпрозора, ніби вигоріла на сонці чи стерта часом, болем, війною. Вона стоїть мовчки, нерухомо, а з очей (тонкими чорними лініями) течуть сльози. Вони не розмазуються, не кричать – просто стікають вниз, лишаючи чорний слід на стіні. Це не сльози одного хлопчика. Це сліди усіх дітей, які дивились у війну.
Поруч – ведмедик. Яскраво-жовтий, мов уламок минулого, що чіпляється за спогади. Він ніби махає лапкою або тягнеться до дитини. Він живий, всупереч усьому. Його форма наївна, мультяшна, але всередині тиша, яка зрозуміла для кожного без жодного слова. Це не просто іграшка. Це пам’ять, опора, останній дружній дотик до зниклого дитинства.
Арт простий, як удар у серце. І саме в цьому його сила.
Ведмедика демонтували. Знищили чи стерли. Але образ залишився – в головах, в мерчі, в іконографії міста. Його внесли в офіційний набір запорізької символіки. Його друкували на футболках, стікерах, листівках. Він став чимось більшим, ніж малюнок на стіні.
– Ми не очікували, – знизує плечима Hello. – Просто хотіли щось сказати. Донести думку, поділитися відчуттям. Chill-рєбята, що намагалися комунікувати через мистецтво.
І тепер вони думають, як повернути Ведмедика. Місце десь під захистом, пам’ятка архітектури. Офіційного дозволу не дадуть. Але ж символи не зникають. Їх просто треба відтворити або у новому вигляді, або на новому місці. Бо у кожного міста, яке вижило після обстрілів, має бути свій Ведмедик.
«Занурення»: три тижні вічності
Тонка смужка потепління, коли мороз відступає рівно настільки, щоб дозволити клею схопити фото зі стіною. Це січень місяць. Саме в цей вузький часовий коридор художники Hello і Sleepy Sun встигли створити свою нову інтервенцію – артоб’єкт «Занурення».
Цей арт жив на фасаді одного з супермаркетів «АТБ» у Запоріжжі. Звична сіра стіна така холодна, аскетична, без жодного натяку на життя лиш раптом стала теплим вікном у пам’ять. На нижній її частині – хвиля зі світлин. Дитячі обличчя, старі фотографії з Оріхова Запорізької області, фрагменти юності, родинні посмішки, дні народження, підліткові пустощі, домашні архіви й селфі з фронтової зони. Кожна фотографія – ніби ковток повітря, збережений у скляній банці. У цій мозаїці є друзі художників, давні знайомі, люди, що справді жили поруч. Без штучності, без ретуші, без героїки.
Це було занурення у життя. У справжнє. У таке, як є.
Над цією хвилею – чорна фігура в жовтому контурі. Людське тіло в польоті. Немов зависло між стіною і небом, між буденністю й забуттям. Його поза – вигнута, майже акробатична, але не циркова: вона метафорична. Це не падіння, не стрибок, а момент занурення. У спогад. У себе. У той пласт, куди не дістає жоден новинний заголовок.
– Я часто проходив повз, – згадує Hello. – І носив із собою аерозольний клей. Бо якісь фото відставали, а я підклеював.
Це була жива робота. І, як усе живе, вона дихала, відклеювалась, реагувала на вологу, мороз, сонце. Вона також зацікавлювала перехожих. Люди підходили, питали:
– Це що, загиблі?
Ні. Хоча деяких людей на фото вже немає серед живих. Але це не меморіал. Це просто життя. Прості фото. Такі, які кожен має в родинному альбомі.
Іноді відповідати на ці питання доводилось не самим художникам. Якось туди навідався друг Hello. Він знав, що є на фотографіях, і просто хотів себе знайти. Дивився, усміхався, жартував: «Ой-ой, я там не розчесався…».
Але не встиг він роздивитися себе, як підійшли незнайомці з питанням:
– Це загиблі, так?
– Ви що, здуріли? – різко відповів він. – Я тут! Я живий так то.
– Він хлопець запальний, – уточнює художник.
Тож, трохи роздратований, друг пояснив:
– Це занурення в життя, блін! Не в смерть.
Історія створення мала свої обличчя. Наприклад, директорка художньої школи з Оріхова передала фото з особистого архіву: світлини з початку ХХ століття, з молодості, з дитинства. А ще долучила до роботи двох своїх учениць, які стали співавторками.
Але інсталяція жила не в музеї, а на фасаді супермаркету. І тому одного дня, після зйомки інтерв’ю біля стіни, художникам повідомили: Її більше немає.
– Це стріт арт, – просто каже Hello. – Ми знали, на що йдемо. Робота може прожити два роки, а може – дві години.
Їх не здивувало, що її демонтували. Здивувало інше. Це сталося саме того дня, коли вони встигли все задокументувати.
І тепер «Занурення» живе в іншому просторі – в словах, фото, пам’яті. Бо й сам проєкт був не про вічність. А про мить. І про те, як ця мить може стати всесвітом.
«Танічка, що дивиться матом»
Вона стоїть на самому торці стіни, спокійна, ніби просто чекає, поки світ зупиниться й помітить її. Маленька дівчинка з кулькою в руках. Чорна дошка змінює сенси одразу після спалаху на телефоні. У тендітних руках зʼявляється пістолет…
Її силует – це не просто дитина. Це вирізана з реальності постать, створена з десятків образів: обличчя хлопчика, плаття з однієї світлини, руки з іншої, ноги з десятої. Усе – колаж, зібраний з гуглівських фото.
Ідея народилася не за мольбертом, а десь у роздумах, у внутрішньому плаванні думок, які з часом обернулися розмовами, пошуками, ескізами, контурами.
– Ми шукали обличчя, таке знаєте, Танічка, що дивиться матом. Знайшли, але лице хлопчика, – злегка сміється художник та дивиться у бік вікна.
Sleepy Sun та Hello довго шукали місце для цієї дівчинки, блукали по Запоріжжю, між дворами, стінами, бетонними ребрами міста. І зрештою обрали фасад старого кінотеатру «Маяковський» на бульварі Шевченка. Там пішохідний перехід майже впирається в зображення і це не випадково. Це прямий рух у бік правди.
Робота над образом тривала довго. Вирізали дошку – вона мала бути ідеальною. Загрунтували, пофарбували. Вона складалась із двох частин: дівчинка та кулька. Готову дошку художник взяв під пахву, закинув інструменти в рюкзак, та й з усім цим сів у маршрутку. Ніхто не звернув уваги. Бо, як каже Hello, на вулиці людям байдуже, з чим ти йдеш. Вони звикли, що вулицями часом іде хтось із дошкою в руках – художник, обмазаний фарбою, у своєму світі, у своїй тиші.
Він приїхав, вимив фасад. Бо стара фарба, за роки, вкрилась крейдяним нальотом. Потім приклеїв роботу, окремо дівчинку, окремо її «кульку». І тиша. Ніхто не аплодує, але з’являється вона.
З часом, одного дня, артоб’єкт зник. Хтось відірвав дошку. Пропала, але не надовго. Працівники кінотеатру знайшли її у дворі, зв’язались із авторами і художник повернувся. Привіз дошку назад, змонтував, приклеїв. І тоді до нього підійшла жінка старшого віку, схоже, вона працює у кінотеатрі. Подивилась на роботу й промовила:
– Ой, класна штука.
Вона побачила не концепт, не політичний підтекст, а просто побачила обличчя, яке її зворушило.
Може, це і є найголовніше.
Бо ця робота про наш час. Про те, як війна обпалює дитинство, як у руках, що тримали іграшки, з’являється зброя. Це – метафора цілого покоління, позбавленого дитинства. Митець каже:
— Ми несемо цей слід у майбутнє. І ця дівчинка – не виняток. Вона символ, мовчазний свідок змін.
(Не)вандалізм
Їхнє мистецтво – це дихання міста, яке було поранене, але не зламане.
Їхні роботи – це голос Запоріжжя. Це його болі, його спогади, його лють і ніжність водночас. Кожна тіньова фігура, кожне слово, написане світловідбивною фарбою, світяться не лише у прямому сенсі – вони світяться пам’яттю. Нагадуванням. Свідченням.
Вони не дають забути, що тут падали ракети. Що тут гинули люди. Що шрами на фасадах будівель – це не просто тріщини в бетоні, це частина великого тіла міста, що вижило. І саме в цьому сила їхніх робіт. Вони не кричать, не нав’язуються, не тиснуть. Вони просто є.
Війна ще триває. Але місто вже говорить. Воно малює на власних ранах, як на полотні. І кожен перехожий, що раптом помічає напис на стіні під світлом фар – стає свідком. Стає причетним.
Запоріжжя дихає. І поки Sleepy Sun та Hello залишають свої сліди на його стінах, воно пам’ятає. А значить – живе.
Авторка матеріалу – Анастасія ЗУБЕЦЬ