Боротьба за світло: історія електрика зі Степногірська

У Степногірську вулиці огортає насторожлива тиша. Російські війська перебувають у Кам’янському, за 5 кілометрів звідси. Людей у селищі залишилося близько трьохсот. Хоча донедавна їх було більше 4-х тисяч. Вони намагаються виживати під постійними обстрілами, а допомагає їм в цьому електрик Миколай. Чоловік залишається в Степногірську, лагодити електромережу, перебиту через непогоду та обстріли, та дарувати людям світло

Починаючи з лютого 2022 року, з Степногірська виїхало більшість мешканців, переважно молодих і зайнятих. Війна і по сьогодні продовжує виганяти зі своїх домівок людей. Навесні 2024-го в селищі їх вже залишалося 800. Зараз — приблизно 300-400, здебільшого це люди похилого віку.

Всі 22 багатоповерхівки пошкоджені. Кожен другий приватний будинок зазнав уражень. Школи та дитячі садки закриті, роботи немає. 

Донедавна селище, в якому вирувало життя, нагадує похмуру обгорілу примару. Поттеромани сказали б, що селищем пройшлися дементори і висмоктали всю радість. І це було б в точку.

Води немає третій рік. Тепер питну та технічну воду привозять водовози: люди сходяться з баклажками та носять додому.

Довезти воду та хліб до Степногірська — справжня місія. Часто водовози та хлібовози стають мішенню росіян. Нещодавно влучили в хлібовоз. Водій в лікарні. Місяць тому влучили у водовоз. Водій не постраждав, машина розбита.

Електрика, на диво, є. Щодня під обстрілами, під об’єктивами дронів, під свист ракет, в негоду, електрики, справжні відчайдухи та вартові світла, лагодять пошкоджені вітром чи вибухами лінії. Щоразу перевіряючи свою удачу. 

Холод, обстріли і світло

Миколай, один із електриків (всього їх сім, і три водія), які залишаються працювати за п’ять кілометрів до лінії фронту. Він єдиний мешканець своєї, ще не так давно людної, п’ятиповерхівки. Родину, дружину та доньку-першокласницю, Миколай вивіз в перший рік повномасштабної. 

Через небезпечну обстановку в Степногірську домовляємося з Миколаєм поговорити по відеозв’язку. На задньому фоні робоча обстановка – кабінет. На стінах стенди, календар з пейзажем річки. Стіл з акуратно складеними документами та велика настільна лампа.

Чоловік весь час стоїть, спираючись на стелаж. Звʼязок бере тільки на конкретній висоті. Трохи нижче чи лівіше – і слова не розібрати.

– На електриці все зав’язане. Мешканці підходять, дякують, що ми їм даємо світло. Без світла не буде умов, значить, не буде людей. 

Запитую у Миколая, як минає його день. Як воно: жити і працювати, коли поруч підступає російська армія. 

Щоб доїхати на велосипеді до роботи, електрику треба і від собак відбитися, і дрону не попастися. Собак відганяє камінням. Від дрону переховується під деревами. 

– У перший рік було важливо подивитися телевізор. Можна було щось важливе пропустити. Я собі, до речі, зробив приспособу від велосипеда. Тепер телевізор можу дивитися, навіть коли світла немає. Ставлю велосипед на ноги, крутю педалі, так і заряджаю акумулятор. 

Така конструкція дозволяє Миколаю підживлювати електроенергією деякі побутові прилади. Наприклад, якщо годину крутити педалі на велосипеді, то можна цілий день дивитися телевізор. 

Та це не одна “приспособа”, до якої змусила додуматися війна. Щоб мати технічну воду, Миколай зробив з зливозводу (лівньовки), що в під’їзді, власний водозбір.

Блимає світло – і на мить в кабінеті електрика темнішає.

–  Потрапили в лінію. Треба їхати на роботу. 

Продовжуємо розмову через кілька годин. 

Як каже Миколай, найважче було в 2022-му. Весь час електрики були на роботі. Часто траплялося, що поки вони лагодили одну лінію, росіяни розбивали іншу. Виїжджали лагодити другу, в той час розбивали третю. 

– Уламки перебивають проводи та шкодять стовпи. Я вже збився з ліку, скільки стовпів перебило.

Найдовше світла в Степногірську не було 4-5 діб. Зазвичай вдається полагодити електрошляхи в той же день. І це справжня щоденна битва, адже Степногірськ з першого року війни поблизу лінії фронту. Після Кам’янського – це наступне селище найближче до росіян. Тому на них ніколи не шкодували снарядів та БПЛА. Ремонт електрошляхів та підстанції для електриків – це щоразу випробування долі, попадуть під обстріл чи ні.

Запитую Миколая, як можна жити в квартирі без опалення. Степногірцям в приватних будинках у цьому випадку легше. Всі вони на твердому паливі: на дровах та брекетах. 

Аби спати в теплі, Миколай встановив чотиримісний намет (палатку) над своїм ліжком. Щоб  всередині тепло довше трималося, зверху настелив ковдр. Водночас намет із ковдрами захищає його від уламків від вікна. Готувати їжу доводиться на газовій горілці. Від неї кімнатою шириться тепло. 

Територія під прицілом. Маршрути зигзагами

Найбільшою загрозою для степногірців є російські дрони. Щоб піти з пункту «А» до пункту «Б» та повернутися неушкодженим, треба знати гарячі точки. 

Є місця, де весь час чергує дрон. Він сидить низько, прямо при землі. 

– Росіяни вичікують військові автомобілі?

–  Їм без різниці, військова машина, цивільна чи водовоз. Будь-яка логістика під прицілом, – каже Микола.

Зв’язок знову погіршується, аж поки геть не переривається. Так декілька днів нам не вдається поговорити. Зрештою домовляємося зустрітися в Запоріжжі. 

Маршрутки вже давно не ходять зі Степногірська. Добратися до обласного центру можна попутними авто чи робочими машинами, як це робить Миколай.

У кафе запитую у електрика, як він себе почуває в Запоріжжі. У порівнянні зі Степногірськом у нас у місті людяно, навіть під час повітряної тривоги.

– Я тут відпочиваю. Зауважую, що люди розслаблені. Просто дивишся, що люди ходять і це якось заспокоює.

Миколай робить ковток лате та переводить погляд на метушливий проспект. Побути в Запоріжжі для нього означає не просто скупитися та відмітитися в ТЦК, а й насититися енергією. Огорнутися відчуттям безпеки. Тут не треба ходити манівцями, зигзагами. Зачувши звук мопеда, не знати, куди дивитися: на дорогу чи на небо.

Коли питаю за зруйновані будинки, Миколай першими згадує школу та дитячий майданчик. Він закінчив Степногірську школу. Школу, в яку мала би піти його донька. А замість цього свій перший дзвоник почула в стінах чужої.

– Тепер вони – як решето, – і повільно додає. – Мені часто снилася ця гірка.

На обличчі цього сорокалітнього чоловіка немає натяку на сум чи на сльози. Скільки у нас було розмов, які так чи інакше стосувалися війни, смутку, наслідків, він жодного разу не дозволив собі слабкість. І тільки зсутулені плечі та опущені донизу куточки губ видають, скільки важких моментів пережито ним.

Трохи помовчавши, запитую, що Миколая підбадьорює. Що дає сил жити в майже польових умовах та працювати під обстрілами. 

– Коли зі своїми говорю і вони кажуть, що у них все добре. Тоді і мені стає легше. Коли роботу вдається зробити. 

Раніше соціальні служби часто телефонували Миколаю та вмовляли виїхати. Коли ж дізналися, що електрик, подякували та більше не набирали.

– Я насправді люблю свою роботу. Люблю бути частиною чогось, допомагати людям. Для мене маленька перемога, коли я зробив світло. Люди зі світлом, із теплом — узимку це особливо важливо.

Проводжаю Миколая на 80-ту маршрутку, що йде на Космос. На кільці його заберуть колеги. За Григорівкою, що за 13 кілометрів від Запоріжжя, їхатимуть швидко, аби не потрапити під дрон.

Я теж сідаю на маршрутку. Поки їду на Правий берег, читаю новини. Десь через пів години запорізькі телеграм-канали публікують, що дрон атакував авто з цивільними поблизу Степногірська. Холод пронизує хребет, від ступору руки дерев‘яніють.

За хвилину повертаюся до тями і швидко відшуковую чат з Миколаєм. Як вони? Доїхали? Цілі? Живі?

Щойно відкриваю чат, Миколай присилає фото, за які ми домовлялися в кафе.

Заплющую очі і видихаю. Значить, він вдома. Тіло, яке до цього наче було стиснуте велетнем в кулак, розслабляється.

Електрики доїхали до Степногірська. Світло буде.