«Сліди війни» та сприйняття себе: як працює програма зовнішньої реабілітації «Неопалимі» в Запоріжжі

Війна не лише руйнує міста, а й залишає сліди на людських тілах та душах. Опіки, рубці, ампутації – ці травми часто стають для людей не лише фізичним викликом, а й соціальним випробуванням. 

Ми поговорили із ветераном Павлом Назаренко та лікаркою запорізької клініки Вітою Петрук про те, чому в суспільстві досі існує стигматизація поранених, як люди пристосовуються до життя після травм і як працює програма зовнішньої реабілітації «Неопалимі»

Я мав плани на життя, але війна їх перекреслила

До війни Павло Назаренко працював головним архітектором Запоріжжя. Перед повномасштабним вторгненням звільнився з міської ради, щоб «трохи побути вільною людиною». Згодом переїхав до Харкова, а 24 лютого довелося повернутися в Запоріжжя. Згодом, 26 лютого, пішов у територіальний центр комплектування. 

– Нас таких було приблизно сотні. Це люди, що ногами гатили ворота, та вимагали взяти їх до війська, – пригадує він.

До війни в чоловіка були плани разом із родиною облаштувати життя в Харкові: шукати школу для дитини та створювати новий дім. Але після початку повномасштабного вторгнення стало зрозуміло: далі буде або війна, або це все закінчиться. Все інше, каже він, вже немає значення. 

Павло служив у складі 110-ї окремої бригади територіальної оборони Запорізької області як сапер. Згодом перейшов у підрозділ РУБАК, де працював із важкими ударними дронами, відомими серед росіян як «Баба Яга». Його робота – споряджати боєкомплект, запускати дрони, а також перевозити їх на позиції.

У червні 2023 року, під час контрнаступу, його підрозділ працював у районі села Приютне. Тоді ситуація на полі бою різко змінилася на користь українських сил. 

– У ворога «просів» РЕБ (радіоелектронна боротьба) і вони почали підтягувати важку техніку ближче до передової. Ми виявилися в ідеальній позиції для роботи, – згадує військовий.

Кожної ночі підрозділ виходив на завдання. Іронізує, що це нагадувало дітей, які нарешті дісталися до крамниці з морозивом.

– Ми просто не могли зупинитися. Вискакували, працювали й поверталися з результатами. За кілька ночей вдалося знищити щонайменше шість одиниць ворожої техніки, серед яких були танки. Працювали трьома розрахунками та двома екіпажами, – додає він.

Одна з таких ночей, 5 червня, стала для нього фатальною. Під час підготовки дрона до роботи на позицію зайшов російський ударний гелікоптер Ка-52.

Хлопці швидко спрацювали

– Прилетіла ракета. Думаю, здетонував і боєкомплект, бо уламків було дуже багато. Деякі з них досі дістають із мого тіла, – розповідає Павло. 

Каже, що першим його поривом було врятувати побратимів. Він встиг відправити хлопців в укриття, а сам залишився доробляти роботу. 

– Пораненим виявився лише я. Очі не бачили, кінцівки були понівечені. Хлопці швидко наклали турнікети, перемотали рани й винесли мене до евакуаційної машини.  Сам я би не зміг навіть зупинити кровотечу. Також мене врятував бронежилет і особливо напашник (додаткова пластина бронезахисту для нижньої частини тулуба, – авт.). Його я придбав сам, як і більшість спорядження. Тоді він коштував 3600 гривень, і це найвдаліша інвестиція  в моєму житті, – згадує військовий.

Під час удару напашник прийняв на себе велику кількість уламків. Каже, що він просто розірвався, як квітка, – повністю розкрився, але виконав свою функцію. Утім, поранення все ж були численними. Ноги сильно побиті, але, на щастя, кістки залишилися цілими, як і нерви. Уламки пошкодили м’які тканини. Ситуація з руками була складнішою. 

Ліву китицю відірвало повністю – це виглядало так, ніби її обрізали разом із годинником. Права теж сильно постраждала, але частково вціліла. Крім того, від вибуху чоловік втратив праве око, а на лівому залишилися уламки.

Рік медичного «туризму»

Після поранення на Запорізькому напрямку військового евакуювали в найближчий госпіталь у Запоріжжі. Там йому стабілізували стан і провели первинні операції. Проте попереду ще залишався довгий шлях.

– Можна сказати, що весь наступний рік у мене був медичний туризм по Україні. Почалося все із Запоріжжя, де мене стабілізували, потім відправили до Одеси. Там, в Інституті Філатова, фахівці з лікування важких поранень очей видаляли уламки, оперували, намагалися врятувати зір хоча би частково, – розповідає він.

В Одесі займалися не лише очима. Працювали з руками, ногами, навіть зубами, які просто розлетілися від вибуху.

Наступним етапом став Івано-Франківськ, де працювала міжнародна команда хірургів – українських, канадійських та американських. Там відновлювали обличчя. Замість роздроблених кісток встановили титанові пластини. 

– Тепер, коли на вулиці холодно, ці пластини мерзнуть – неприємне відчуття, але це краще, ніж без них, – зізнається чоловік.

Потім були Львів і Київ. У Львові протезували руку: спочатку встановили механічний протез, потім – біонічний. 

Є два виходи – або жити, або здаватися 

Коли військовий прийшов до тями після важких поранень, його сприйняття реальності змінилося через сильну дію знеболювальних та седативних препаратів. 

– Я нічого не відчував – ані болю, ані страху. Лише дивні галюцинації, які плуталися в голові. А що тут відчувати? Є два виходи: або застрелитися, або жити далі. Я вирішив жити, – згадує він про той критичний момент.

Прийняття нового стану стало лише першим кроком. Найважче було адаптуватися до нових умов життя. 

– Це ніби отримуєш нові вихідні дані. Ти вже не такий, як раніше, але потрібно будувати життя заново, – пояснює Павло.

Каже, що одним із найбільших викликів у перші дні після травми став зір. Найважче було сприйняти те, що тепер, коли все життя я бачив на 100 %, – суцільна темрява. Крім того, простий побут, який раніше здавався буденністю, перетворився на випробування. 

– Найбільшим досягненням для мене стало те, коли я зміг самостійно сходити в туалет. До цього мене носили, садили, допомагали – а це дуже важко сприймати. Почуваєшся, наче дитина, якій доводиться вчитися їсти заново. Зав’язувати шнурки з протезами – це теж новий виклик, – пояснює він. Тепер щоденні заняття, процедури, нові способи дій – усе це стало частиною повсякденності. 

«Сліди війни» та сприйняття себе

Побачити себе вперше вдалося лише через пів року після поранень, та й то – ледь-ледь.  Павло розповідає, що спочатку майже нічого не було видно, потім почали з’являтися силуети, сірі обриси. 

– Я досі не дуже розумію, як виглядаю. Це якийсь розмитий образ, – розповідає військовий.

Однак перше дзеркальне відображення, хоч і нечітке, не викликало у нього глибоких емоцій. Каже, що не зациклювався на цьому. Можливо, через те, що вже тоді прийняв себе таким, яким є.

Через осколкове поранення обличчя ще залишилися значні рубці. Ніс був розірваний і зашитий, але після загоєння шрами стали дуже помітними. Каже, що з медичної точки зору, рубці часто запалювалися, а з психологічної – було важко змиритися, що у відображенні щось не так.

Це стало причиною, чому Павло звернувся до програми реабілітації «Неопалимі». Про проєкт дізналася його дружина через соцмережі. Спочатку лікарі не дозволяли йому брати участь через стан шрамів, лише згодом, коли запалення стало меншим, почали лікування. Тепер, каже, може жити без дискомфорту, а шрами навіть не відчуваються на дотик.

Уся реабілітація тривала кілька місяців з перервами. Лікування проводили у студії лазерної епіляції та естетичної косметології VitaStudio в Запоріжжі. Процедури, які він проходив, включали шліфування лазером і введення ін’єкцій полінуклеотидів (препаратів, які сприяють регенерації шкіри). 

Віта Петрик, головна лікарка та керівниця студії, розповідає, що у межах програми Павлу зробили п’ять шліфовок, під час яких одразу вводили препарат. Ще кілька разів він приходив на окремі ін’єкції. 

Медики приватних клінік України, які об’єднались у благодійний проєкт, уже вилікували понад 200 пацієнтів. Віта Петрук каже, що не могла не долучитися до програми: хотіла бути корисною в такий час. Розповідає, що крім учасників програми, допомагає і переселенцям. Ті відмовляються від безплатного лікування, тому що, каже, не хочуть брати собі безплатно те, що деякі не зможуть собі дозволити. Вартість лікування одного пацієнта може складати від $12 000 до $18 000, що часто непосильно. Кількість процедур лікування варіюється від тяжкості ушкоджень. Для досягнення результатів «неопалимим» потрібно від 3 до 12 процедур. 

Програма реабілітації стала для лікарки вибором не лише професійним, а й моральним. Кожен пацієнт, який звертається через програму «Неопалимі», отримує особливе ставлення. Говорить: якщо це військовий чи постраждалий від війни, вона відкладає всі інші справи.

Реакція людей і сором виходити на публіку

– Ми вийдемо з війни дуже травмованими. І ці травми відчуватимуться десятиліттями. Багато хто повертається з фронту хворим, іноді – неготовим до мирного життя, – говорить Павло. 

Соціалізація після травм була викликом не лише для нього, але й для інших поранених побратимів. В Івано-Франківську, де проходила чергова реабілітація, він зустрів чоловіків із важкими ушкодженнями обличчя. Ті соромилися виходити на люди. 

Коли Павло запропонував хлопцям піти погодувати качок, всі відмовилися. Після операцій, які суттєво покращили зовнішність багатьох пацієнтів, ситуація почала змінюватися. 

– Коли хірурги попрацювали, хлопці стали впевненішими. Ми почали разом виходити на озеро й гуляти. Це стало важливою частиною їхнього психологічного відновлення – ділиться він.

Цей досвід показав, наскільки важливо для людей із травмами відчувати, що вони не втрачають своєї гідності. 

– Коли ти розумієш, що вже не схожий на Квазімодо (вигаданий персонаж, головний герой роману Віктора Гюґо «Собор Паризької Богоматері», – авт.), а тебе підрихтували, і ти виглядаєш краще – це дає величезний поштовх до кращого сприйняття себе,  – підсумовує чоловік.

Павло каже, що ставлення до людей із травмами сильно різниться залежно від регіону. У великих містах, де більше шпиталів і реабілітаційних центрів, суспільство звикло бачити людей із зовнішніми травмами. А от у менших містах реакція оточуючих часто напружена. У Запоріжжі, говорить, це відчувається сильно.

– Колись стояв у супермаркеті на касі, а два хлопчики, що стояли попереду, раптом побачили мене й втекли. Здавалося б, я вже звик до уваги людей, але такі моменти все одно дратують, – говорить Павло. 

Косметологиня каже, що люди бояться шрамів, навіть більше, ніж самі постраждалі. Часто на вулиці можна почути коментарі про «синці від уколів». 

– На жаль, ми звикли до того, що зовнішність сприймається як естетика, а не як історія боротьби, – говорить Віта Петрик.

Проте навіть невеликі покращення, які дають процедури, можуть кардинально змінити життя пацієнта. 

– Ви бачите ці очі, які говорять: «Дякую, лікарю. Я думав, що це не допоможе». Такі моменти окриляють і мотивують працювати далі, – говорить головна лікарка VitaStudio.

Зміни, які приносить війна: життя, втрати, новий сенс

–Я кожен день пам’ятаю, – говорить військовослужбовець, відмовляючись обирати один особливий спогад. 

Найболючіші дні пов’язані із втратами – побратимів, друзів, людей, які стали частиною фронтового життя. 

– Війна – це як зім’ятий торт «Наполеон», де всі соціальні верстви перемішалися. На фронті опиняються люди найрізноманітніших професій та долей. Наприклад, мій побратим Сергій, який покинув Познань, де мав трьох дітей і престижну роботу реставратора меблів, щоб стати частиною захисту України. Він прийшов на блокпост і заявив: «Поки мене не візьмете, я нікуди не піду». Сергій пройшов пів року війни, перш ніж війна забрала його життя, – говорить Павло.

Водночас на війні відкриваються справжні риси характеру. 

– Коли людям страшно, з них лізе таке, що або захоплюєшся, або жахаєшся. Бачиш як найкраще, так і найгірше в людині – зізнається він.

Змінилися і пріоритети. 

– Раніше ми мали все і часто скаржилися. Зараз розумієш, що для життя достатньо одного наплічника. Весь матеріальний світ перестав бути таким важливим, – каже Павло.

А на запитання, що стало найголовнішим, відповідає обережно: 

– Можливо, це гордість. Солдату, кажуть, більше нічого не залишається. Це допомагає триматися. А не здаватися — безвихідь. Ти не маєш вибору, окрім як рухатися вперед. 

Як потрапити на лікування до «Неопалимих»

Люди, які мають опіки чи рубці внаслідок військових дій та мають підтвердження від лікаря/військово-медичної комісії про отримання непобутової травми.

На сайті проєкту треба заповнити реєстраційну форму, куди потрібно додати фото і діагноз, і чекати зворотного зв’язку від команди. Реєстраційну форму можна знайти за посиланням. 

Зазвичай процес обробки запитів триває до трьох днів.

Також зараз йде збір на лікування пацієнтів. Задонатити можна за посиланням. 

Авторка матеріалу – Вероніка НАНОВСЬКА