Творити попри все: історія бренду прикрас ручної роботи AMIRANI

Покинути все і поїхати у невідоме завтра, тікаючи від навали ворожої російської армії. Скільки таких українців, які змушені були стати вимушеними переселенцями і почати життя наново. Однією з них є і Марина Пасічник. Мешканка Малої Токмачки, яка після повномаштабного вторгення евакуювалася разом з родиною до Запоріжжя. 

Однак Марина не опустила руки. Її хобі, виготовлення прикрас, тут спочатку підтримало жінку терапевтично, а потім переросло у серйозну справу – у бренд AMIRANI.

SODA поспілкувалася з Мариною та дізналася, що надихає мисткиню на творчість та яка історія її крафтового бренду

Історія створення бренду AMIRANI, власницею якого є Марина Пасічник, почалася понад 2 роки тому. Ще з дитинства у мисткині була жага до творчості. Створювати прикраси майстриня ніде не навчалась. Це було поступово і стало улюбленим хобі.

– Іноді я переглядала різні відео. Наприклад, мені достатньо один раз побачити, щоб все відтворити. Вишивати я вміла ще з дитинства. Я любила уроки трудового навчання, тому в мене все виходило, – розповідає Марина.

До початку повномасштабного вторгнення Марина разом із чоловіком та двома дітьми проживала в селі Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області. 10 років працювала директоркою будинку культури. Має дві освіти: за першою – бухгалтер, а за другою – дизайнерка.

– Я люблю малювати та співати. Також шила одяг у себе на роботі. Я була учасницею народно-фольклорного колективу. Ми шили самі костюми та власними силами робили декорації. Я на всі руки майстер. Для мене дуже важливо, щоб робота приносила задоволення.

Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, вони з сім’єю вимушені були виїхати через постійні обстріли та небезпеку.

– Мені було дуже важко залишати дім. Залишати все рідне та дороге. Я зібрала документи, необхідний одяг та все своє рукоділля.

Вихід із зони комфорту

Головною проблемою, з якою зіштовхнулася Марина під час створення своєї крамниці – це вихід із зони комфорту. 

– Я людина публічна, постійно працюю з глядачами, також працювала з дітьми. Але цей рік після переїзду я постійно шила і мені важко було з кимось знайомитися та розмовляти. Це був складний рік особисто для мене. Мені важко було виходити на ті ж самі ярмарки. В перший день ярмарку я сиділа мовчки.

Наразі Марина вже завела нові знайомства на ярмарках та добре спілкується з людьми.

– Для мене зараз моє рукоділля – це в першу чергу терапія, бо я кайфую від своєї роботи і паралельно – це мій основний дохід на сьогодні. Коли я вишиваю, всі мої думки наче по полицях. Я не думаю про те, що відбувається в країні та про новини. Я просто поринаю у цей світ рукоділля. Можу включити собі серіал або фільм та працювати. Я люблю таку монотонну роботу. Не всі люди можуть бути такими посидючими, проте для мене це найкращий відпочинок.

Хобі, яке переросло у бренд

Коли Марина приїхала в Запоріжжя, то рукоділля було її хобі. Воно не приносило великого фінансового доходу та, за її словами, не було високої майстерності виконання робіт. 

– За перший рік війни я досягла майстерності і на сьогодні я задоволена своїми виробами.

Назва AMIRANI зʼявилася ще до повномасштабної війни, розповідає Марина. В команді є помічниці, які допомагають створювати прикраси.

– Я і мої майстрині – це не просто талановиті дівчата, що займаються вишивкою. Вони втратили через війну домівки, змушені були покинути свої міста і виїхати практично ні з чим у невідоме завтра. Проте нас об’єднала сила і незламність українського духу, віра в себе і свою справу, – розповідає мисткиня.

У деяких виробів майстрині є свої сенси. 

– В мене є одна з постійних клієнток, яка раніше жила в Оріхові, а зараз переселенка. Вона замовила, щоб я їй зробила брошку у вигляді косатки. Я зробила три варіанти на вибір. Клієнтка обрала собі дві. Як виявилося, у її сина позивний “Косатка”. Він загинув на війні. Для неї ці брошки – пам’ять про сина.

Прикраси AMIRANI вже розлетілися по світу. У мисткині є клієнти з Італії, Франції, США, Норвегії, Великобританії та інших країн.

Підтримка сім’ї

– Моя донька говорить: Мама, я так тобою пишаюся, ти така молодець, ніколи не здаєшся. 

Девіз Марини – Немає нічого неможливого.

– Також є така фраза: На неможливе потрібно трохи більше часу. Я хочу сказати, що не знаю, що я вмію, доки не спробую. Мене це надихає. Коли людина пробує, вона набиває шишки, перев’язує, перешиває, але все одно рано чи пізно все вийде. Головне – не боятися. Пробувати та не сумніватися в собі.

Наразі Марина планує здійснити свою мрію та відкрити власну офлайн-крамницю, а поки ви можете знайти прикраси AMIRANI на сторінці _amirani__jewelry

Авторка матеріалу – Юлія РОНШИНА

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.  Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО “СОДА” і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.